Проекти

Науково – дослідницький проект
Кобзарство

Виконавець:

Учень 11-А класу

Астапенко Дмитро Олександрович

Наукові керівники:

Класний керівник Містюк Л.Є.

Вчитель інформатики Гончарова Г.В.

Зміст

І.  Вступ

ІІ. Основна частина

    2.1  Виконання пісень

    2.2 Заповіді та традиції

    2.3 Історія кобзарства

2.4  Найвідоміші кобзарі

    2.4.1 Остап Вересай

    2.4.2 Кучугура – Кучеренко

    2.4.3 Євген Адамцевич

    2.4.4 Гащенко Павло

    2.4.5 Гончаренко Гнат

2.5. Сучасний "Кобзарський Цех"

    2.5.1 Георгій Ткаченко

    2.5.2 Микола Товкайло та Микола Будник

ІІІ. Висновок

Список літератури

Додатки

1.      Вступ

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання.

Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймеється серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконавстві. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодикламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.

Мета мого проекту - дослідити історію українського кобзарства, їх звичаї та традиції.

2.     Основна частина

2.1

Кобзар — український народний співець і музика. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами народної творчості у формі історичних пісень.

Кобза — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих.

Бандура — класичний (діатонічний) та сучасний (діатонічний або хроматичний) український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини арф, Гусель та псалтиріонів.

     Виконання пісень

 Репертуар кобзарів не був сталим й однаковим. Він залежав від місцевих традицій, конкретних історичних умов, світогляду виконавців та їх художніх смаків.

2.2  Заповіді та традиції

Кобзарі мали свої 12 заповідей, названими вустиянськими. За деякими свідченнями, вони дозволяли в деяких випадках вбивство. За свідченнями один з кобзарів захотів продати зміст устиянських книг, про що довідалися інші старці, які в свою чергу найняли зарізника (за іншою версією в них був свій постійний зарізник), і зміст вустиянських книг до нас не дійшов...

Також однією з кобзарських традицій було осліплення власних дітей з метою продовження династії співців. Тільки в середині ХІХ століття на загальному зібранні панотців було прийнято рішення не осліплювати власних дітей.

Хоч кобзарі і грали на вулицях, і жили на подаяння, вони аж ніяк не були бідними людьми, навіть є факти самоосліплення задля входження до класу кобзарів (зрячому суворо заборонялося бути кобзарем).

        2.3 Історія кобзарства

У 1930-их р. було розгорнуто кампанію боротьби проти українського націоналізму. Багато кобзарів були заарештовані та й зникли безслід. Чутки про те, що було скликано З'їзд кобзарів де всіх учасників було страчено, доказів не знайшли. Наприкінці XX ст. Київський Кобзарський Цех почав відродження традиції Кобзарства.

Героями творів кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Богун… Кобзарі завжди прославляли бойові походи Війська Запорозького, а козаки над усе любили пісню. «На війну було йдуть з радістю, а з війни повертаються з музиками та піснями, чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же й пісню складуть на той випадок», — писав Д.Яворницький. Польський історик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки, співали, стріляли та грали на кобзах». М.Гоголь вважав кобзарів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. Безіменні народні співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в народу патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на думах та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх творів «Кобзарем», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» зауважив, що коли б грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоч одну думу у виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника».

Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. "Генеалогічне дерево наших українських бандуристів дуже високе, — писав Гнат Хоткевич. — Прямий їх попередник — се віщий Боян, «соловій старого времені».

2.4   Найвідоміші кобзарі

Остап Вересай                               Євген Адамцкевич

Григорій Єльченко                            Дмитро Вовк

Юрій Сінгалевич                           Анатолій Білоцький

Степан Топірець                            Степан Пасюга

Федір Кушнерик                            Никін Прудкий

Самійло Яшний                              Олександр Маркевич

Михайло Башловка                         Юрій Данилів

Федір Гриценко-Холодний

2.4.1   Остап Вересай

Остап Вересай (по вуличному — Радчишин) народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім'ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці.

Понад сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Л. Жемчужников та П. Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці в маєток Г. Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М. Лисенко, О. Русов, О. Міллер, П. Мартинович, О. Сластьон, П. Чубинський, які пропагували його творчість.

Остап Вересай був блискучим імпровізатором. Його репертуар, порівняно з репертуаром інших кобзарів, невеликий: шість дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хведора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й неправду». Іван Франко підкреслював, що ця пісня в тогочасному житті набувала великого соціального звучання, і саме за неї Остапу Вересаю доводилося не раз зазнавати переслідувань від жандармів. «Як у ярмарку станеш її співати, то пани й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть», — розповідав Остап Вересай художникові Л. Жемчужникову. — Зате люди любили цю пісню. Як ходиш по селу та заспіваєш, то много людей плачуть". Щоб глибше розкрити ідейно-тематичний зміст пісні і справити найбільше враження на слухачів, Остап Вересай майстерно використовував піднесення і спади голосу, ефектні повторення смислово навантажених рядків, завдяки чому слова пісні і музика асоціювалися з тогочасною реальністю життя українського народу:

Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.

2.4.2Кучугура – Кучеренко

Кучугура-Кучеренко Іван Іович (7.07.1874 – 24.11.1937). Народився 7 липня 1874 року в с. Мурафі Богодухівського повіту Харківської губернії. У дитинстві перехворів віспою і втратив зір.

1908 року М. Лисенко запрошує І. Кучеренка викладати до Київської музично-драматичної школи бандурницькі студії. Не зважаючи на труднощі, викладання тривало два роки (до 1910 р). 1925 року Іванові Іовичу присуджено звання народного артиста УРСР. Він знав вісім дум, серед них наймайстерніше виконував “Олексія Поповича”, “Плач невільників”, “Хмельницького і Барабаша”, “Про смерть Хмельницького”. У репертуарі – понад триста пісень. Автор відомої пісні “На високій дуже кручі” (на смерть Т. Шевченка). Похований у Харкові у братській могилі на Польському меморіальному цвинтарі.

2.4.3 Євген Адамцевич

Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Петровича Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.

У 1920-ті роки Ромни залишалися визначним регіональним культурним центром. Тут діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.

Кобзарював з 1927 року. Виступав у складі Миргородської капели бандуристів імені М. Кравченка та самостійно.

Пережив Адамцевич 1930-ті роки — часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як «ворог народу» видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко).

Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства.

2.4.4  Гащенко Павло

Визначний кобзар і лірник “харківської школи”. Побратим Степана Пасюги. Зір утратив в одинадцять років, перехворівши на віспу. Навчався разом зі Степаном Пасюгою у Дмитра Троченка і Стефана Бідили, Хведора Вовка. На батьківщині, у с. Костянтинівці Крас-нокутського повіту користувався величезним авторитетом.

Його часто запрошували на громадські заходи, весілля, похорони, сімейні урочистості. С. Пасюга кобзарював переважно у Богодухівському і Краснокутському повітах, нерідко заходив і до Харкова. Бачили його на Полтавщині і Чернігівщині.

                   

2.4.5  Гончаренко Гнат

Гончаренко Гнат Тихонович (1835–1917). Один із “найсвітліших образів з усіх відомих мені кобзарів”, – писав про нього Гнат Хоткевич. Народився Гнат Гончаренко 1835 року у кріпацькій родині в слободі Ріпках Харківського повіту. Пізніше переїхав до Губаєнкового хутора. Осліп на третьому році життя.

За свідченням Є. Криста, у 22 роки пішов навчатися до панотця Петра Кулибаби. За спогадами, Г. Гончаренко був суворим послідовником вустинських заповітів і ніколи не відхилявся від традиційних виконавських форм. Ф. Колесса писав, що “незважаючи на невеликий репертуар дум, Гончаренко архаїчним способом рецитації і бандурною грою вибивається на найчільніше місце з-поміж живих кобзарів”, його виконавству властиві “архаїчні ознаки, що виявляють в Гончаренкові співця давньої школи, спадкоємця найкращих кобзарських традицій” [Колесса Ф. Мелодії українських народних дум.

2.5  Сучасний "Кобзарський Цех"

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. в середовищі української інтелігенції відроджується бандурницьке виконавство, принципово зоорієнтоване на використання реконструйованого традиційного кобзарського інструментарію, освоєння репертуару, філософії і почасти способу життя мандрівних співців минувшини. Натхненником подвижників автентичного напрямку музикування став київський художник Георгій Ткаченко, який перейняв основи кобзарського мистецтва від харківських співців початку ХХ ст. П. Древченка, С. Пасюги, П. Гащенка та інших.

2.5.1 Георгій Ткаченко

На основі багатолітніх досліджень Г. Ткаченко зробив креслення найхарактерніших варіантів традиційної (автентичної) бандури, проводив роботу щодо налагодження фабричного виготовлення діатонічних інструментів, поширював рукописні варіанти свого підручника “Основ гри на народній бандурі” й аудіозаписів власного виконавства традиційного кобзарського репертуару. Філософські і мистецькі засади “школи Ткаченка” стали вагомими в світоглядовому і професійному формуванні кількох поколіннь творчої інтелігенції, спонукали громадськість позбавлятися шаблонних стереотипів щодо кобзарського мистецтва. Серед найвідоміших учнів Г. Ткаченка - бандуристи і майстри інструментів Василь Сніжний, Валентин Нагнибіда, Андрій Кабалюк, Сергій Радько, Микола Будник, Михайло Селівачов, Микола Товкайло, Василь Ходаківський, Віктор Мішалов та інші.

2.5.2 Микола Товкайло та Микола Будник

Серед послідовників Георгія Ткаченка виник молодіжний гурт, який очолив майстер музичних інструментів, бандурист і художник Микола Будник. Започатковані молодими подвижниками виступи - т. зв. “кобзарювання” людними місцями, на вулицях і площах міст, біля церков та цвинтарів одразу викликало жваве громадське зацікавлення. Бандуристів почали запрошувати на творчі вечори, концерти, лекції, теле- й радіопрограми. Поступово сформувалося стале коло прихильників етнографічного напрямку кобзарського мистецтва, зросла кількість і самих “традиційників” (так почали називати виконавців на автентичних інструментах). Невдовзі в процесі спільної гуртової роботи виникла потреба утворити творче об’єднання, що, на думку бандуристів, синтезувало б у собі елементи професійної спілки і традиційної для давніх співців цехової організації.

Так сформувався кістяк громади сучасного “Кобзарського цеху”. За порівня но короткий період музикування на реконструйованих гуслах, кобзах, бандурах, торбанах, лірах засновано ще кілька регіональних об’єднань-цехів. Епіцентрами гуртування виконавців стали засновані майстерні музичних інструментів, клуби українських організацій, недільні церковні школи тощо. За час свого існування (понад 12 років) “Кобзарський цех” об’єднав навколо себе і виховав багато талановитих виконавців, майстрів музичних інструментів, які формували свої захоплення і спосіб життя під впливом романтики традиційного кобзарського виконавства. Поряд зі “старшою” генерацією виконавців (Микола Товкайло, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Василь Кирилич, Михайло Коваль), змужніло і набрало сили “середнє” покоління (Тарас Компаниченко, Едуард Драч, Корній Мазур, Руслан Козленко, Олесь Санін, Вадим Шевчук та інші). На очах зросло і молодше покоління – Назар Божинський, Ілля Чернецький, Святослав Силенко та ін.

       III.  Висновок

Явище сучасного співоцтва цікаве з точки зору культурології як характерний вияв однієї з субкультур, що стверджує традиційне українське світосприйняття і протистоїть космополітичним впливам. На думку учасників “Кобзарського цеху” спосіб мислення і життя сучасного кобзаря незалежно від технократичного прогресу відбуваються у коловерті українських традицій і звичаїв. Зорієнтування на вивірені світоглядові цінності, дотримання традиційних морально-етичних норм, ориґінальний засіб реалізації своїх переконаннь за допомогою кобзарської співогри створює подвижникам “Кобзарського цеху” успіх серед симпатиків і послідовників. Культивуючи у своїх сім’ях українське світосприйняття та виховуючи дітей засобами традиційної етнопедагогіки, коло “Кобзарського цеху” природно скріплюється, поширюючи свій вплив на навколородинні середовища. В умовах культурної глобалізації традиційне співоцьке музикування, безумовно, є одним із найдієвіших засобів естетично-мистецького і морально-етичного вихов ання суспільства, зокрема молоді.

Список літератури:

http://kobzari.org.ua/index.php?page=articles&subpage=5 – Національна спілка Кобзарів в Україні.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Категорія:Кобзарство – Вікіпедія.

http://kobzarstvo.com/Nowadays.aspx - Сучасний "Кобзарський Цех".

http://www.liveinternet.ru/users/viktorya300/post108335069 - Кобзарі, бандуристи і лірники .

http://promezhnost.ru/article1/1911.html - Стаття Лесі Українки .

http://www.referado.com/referat.php?id=6906 – Реферат на тему: Кобзарі та лірнки.

http://www.zn.ua/3000/3150/13669 - Розстріляний з’їзд  кобзарів.

Автор: Василий Емец - Кобза та кобзарi.

Науково-дослідницький проект

на тему:

«Шістдесятництво в подіях і постатях»

учня 11-А класу

Михайліченка Віктора Андрійовича

Наукові керівники:

Вчитель ук. мови  Містюк Л.Є.

Вчитель інформатики Гончарова Г.В.

Зміст

1.     Вступ.

2.     Основна частина:

2.1      Ідейно-естетичні вподобання шістдесятників;

2.2      Діяльність шістдесятників та їх здобутки;

3.     Практична частина:

3.1      Дослідження сучасних адвокатів;

3.2      Стильові течії, жанрова система, тематика творів;

3.3      Діяльність шістдесятників у дисидентському русі;

3.4      Словник до теми;

      Висновок

      Список використаної літератури:

Додатки:

Додаток 1.  Біографії письменників.

ВСТУП

Темою нашого дослідження є маловідома доне­давна сторінка історії нашого народу — «Рух опору української інтелігенції 1960— 1980-х років». Нині, зусиллями, в основному, літе­ратурознавців, а також самих членів руху, ви­мальовується картина багаторічної боротьби за права народу. Наш проект буде синтезом історії, літератури, права та музики.  А мета  його -             уза­гальнення та розширення знань про причи­ни появи і особливості правового руху в Україні, його витоки і роль у ньому інтелігенції як передової частини суспільства; показ зна­чення правозахисного руху в процесі станов­лення української держави. Ми хочемо, вивчивши  та проаналізувавши матеріали з даної теми  , оцінити діяльність  людей, які мали інші ідейно-естетичні вподобання, відрізнялися рівнем культури і освіти , мали болюче почуття національної гордості і свідомості. ознайомитися глибше з життєвим та творчим шляхом шістдесятників і  «Значення руху опору української інтелігенції у встановленні українсь­кої держави».

Рух опору ми розглядатимемо не як широкий і масовий рух, а як зміни, еволюцію, моральне і політичне проти­стояння тоталітарній системі. Радянські історики не могли присвятити цій темі своїх робіт. Хоча в світі інте­рес до цього явища був до­сить великим. Українська діаспора на Заході активно висвітлювала ці питання: друкувалися твори «самвидаву», статті про шістдесят­ництво, про репресії проти його учасників. Про події в русі опору йшлося в украї­номовних передачах радіо «Свобода», «Голос Амери­ки». Про дисидентство, або інакодумство, за часів ра­дянської системи видали ряд праць західні вчені: Кенет Фармер (США), Людми­ла Алексєєва (емігрантка з СРСР)... У наш час вийшло чимало літерату­ри... (Огляд літератури.)

Отож, відновимо у пам'яті деякі сторінки нашої історії. XX з'їзд називають точкою відліку «відлиги». Десталінізація йшла по вер­тикалі, зберігалися всі старі ідеологічні шаб­лони, здійснювався лише косметичний ре­монт «фасаду».

Проте ревізія окремих аспектів сталінізму несподівано почала давати незапрограмовані результати:

—літо 1953 року — страйки проти існуючого режиму в НДР;

—літо 1956 року — піднялася Польща;

—осінь 1956 року — повстала Угорщина;

—       1968 рік — у Чехословаччині «Празька весна»...

І хоч усі ці виступи були розчавлені ра­дянськими танками, «хрущовська відлига» першим розтопила лід у країнах соцтабору. Почалися деякі зміни і в Радянському Со­юзі: реабілітація, усунення від влади ярих сталіністів, серія економічних експериментів, активізація зв'язків із Заходом... Та все це не привело до кардинальних зрушень. Найпомітніші зміни відбувалися у духовному житті. Це сприяло формуванню нового по­коління інтелігенції, свідомість якої не була отруєна генетичним страхом. Поява духов­ного феномену «шістдесятництва» була зу­мовлена найжахливішими подіями українсь­кої історії: голодоморами, масовими репресі­ями... Проте темпи десталінізації були надто повільними. Про обмеженість юридичної та політичної реабілітації в УРСР свідчить той факт, що саме серед «person non grata» опи­нилися постаті Хвильового, Шумського, Винниченка, Петлюри, Грушевського... Почала­ся «жданівщина 60-х». Як вия­вилося, для вчорашніх «шістде­сятників» — паростків відлиги — тайм-аут закінчився.

Василь Симоненко говорив з Україною тоном недозволеної щирості та відвертості; Іван Світличний чомусь виводив соцреалізм на загальнолюдський простір, демонтуючи теорію партійної літератури; Ліна Кос­тенко писала такі вірші, неначе вся радянська поезія для неї не існує; Іван Драч приніс вірші незручні й незрозумілі; ніби його не вчили, про що і як тре­ба писати... Зовсім не так, як навчали у радянських вузах, працювали Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко,Лесь Танюк.   Свідомість цієї інтелігенції була меншою мірою отруєна генетич­ним страхом. І почався РУХ ОПОРУ. Вчо­рашні «шістдесятники» ставали дисидентами — правозахисниками, яких не зламали ні в'язниці, ні заслання, які боролися за права людини, за національні права у зрусифіко­ваній Україні. І знову попереду інтелігенція. Непослідовність і поверховість «відлиги» призвели до її швидкого згортання. Виступ М.С.Хрущова на зустрічі з інтелігенцією в грудні 1962 року став початком кінця «відли­ги». Його вислів: «Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології» був сприй­нятий істеблішментом України з «почуттям глибокого задоволення».

Вироки над людьми,, які принесли себе в жертву за свій народ, ставали вироками сис­темі. Боротьба їх не була марною.

У чому ж актуальність теми? Можливо, дехто зауважить, що не варто ритись у брудній білизні: страти, вироки, сфальсифі­ковані звинувачення — усе це минулося. Так, дійсно не треба влаштовувати полювання на відьом. Ми здобули свою незалежність, але і дотепер не все гаразд в українському держа­вотворчому процесі.  І сьогодні, як ніколи, складна наша історія вчить нас бути обачни­ми, щоб не повторювати помилок минулих поколінь. Мільйонами жертв і століттями бо­ротьби заплатили українці за свою неза­лежність. Були й «українізації», і «відлиги», але вдаряли люті «приморозки» і гинули ти­сячі.

Хочеться вірити, що нове покоління, оз­броєне знанням історії і переконанням у тому, що всі високорозвинені держави відбу­довувалися за допомогою національної ідеї, вступивши в доросле життя, спрямує процес державо будування у демократичне цивілізо­ване русло. А люди, які виборю­вали цю державу, стануть націо­нальними героями. «Що ж давало їм силу?» — запитувала Леся Ук­раїнка. І відповідала: «Хрест». Іме­на тих, хто обирає хрест свого народу і несе його, народна па­м'ять зберігатиме вічно.

І.  ОСНОВНА ЧАСТИНА

1.1     Ідейно-естетичні вподобання шістдесятників.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібе­ралізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація ство­рили сприятливі умови для розвитку літератури. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація таланови­тих митців, які одержали назву «шістдесятників». Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіцій­них, І стала ядром духовної опозиції в Україні, Серед її лідерів були поети Б. Симоненко, Л. Костенко, В. Стус, І. Світличний, Д. Павличко, І. Драч, Є, Сверстюк, Б. Олійник, критик І. Дзюба, публіцист В. Чорновіл.

Євген Сверстюк писав у 1993 році: «...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить І єднає... Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної пози­ції... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї iндивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї, спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм» .

Діючи в межах існуючої системи, шістдесятники відно­вили суму соціально-психологічних якостей інтеліген­ції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності.

Серед шістдесятників практично не було відвертих противників соціалізму: майже всі вони прагнули по-своєму удосконалити його (ідея «соціалізму з люд­ським обличчям»). Але всілякі заборони на, здавалося б, цілком законну і невинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлення свої думки, спричинили поступову еволюцію частини шіст­десятників у бік її противників. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: «Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ». Наростало розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фак­тично колоніальне становище України в СРСР.

Шістдесятники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 60—70-х років XX століття «шіст­десятники» являли собою внутрішню моральну опози­цію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники 1. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шев­чук, Є. Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, режисер Л. Танюк, кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, перекладачі Г. Кочур, М. Лукаш та ін. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, спові­дували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку XX ст.

Першими речниками шістдесятників в Україні були : Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поне­волення України - Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський,  Г. Кириченко, Василь Голобородько,  Ігор Калинець, Іван Сокульський

Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Ва­лерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак.

До естетичних засад шістдесятників можна віднести такі:

·        критика інакшістю - заперечення соцреалізму власною творчістю;

·        естетична незалежність, відстоювання свободи митця;

·        єдність традицій (національних і світових) та нова­торства;

·        індивідуалізація (посилення  особистісного начала);

·        інтелектуалізм,естетизм,елітарність.

1.2      Діяльність шістдесятників та їх здобуття.

Перші прояви українського шістдесятництва XX ст.— культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни Кос­тенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Ігоря Калинця; публіцистика та літера­турна критика (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба). Характеризуючи найяскравіших представни­ків літератури того часу, Є. Сверстюк писав, що незва­жаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заго­ворив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна».

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шіст­десятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масова­ний тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, поси­палися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». Вони влаштовували не­формальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замов­чувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури                                    .

Шістдесятники відновили традиції класичної дорево­люційної  інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, іде­али громадянського суспільства та служіння народові.

Використовуючи офіційні структури, а часом ігнору­ючи їх, шістдесятники стихійно гуртувалися на літе­ратурних вечорах, у подорожах історичними місця­ми, у фольклорних колективах (хори «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Яшенка), біля пам'ятників Т. Шевченку — і то не лише в Києві.

Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих особистостей тоталітарному режимові. У середовищі шістдесятництва панувала висока куль­турна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не ого­лошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, майбутня демокра­тична українська державність уявлялася ймовірним гарантом такої свободи.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники не створювали документально оформ­лених організацій. У літературі самвидаву, яку інтен­сивно виготовляли й розповсюджували шістдесятники, переважно не ставилось питання про зміну ладу І націо­нальну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво — це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу — завдала пре­вентивного удару.                                              

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скли­каній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівниц­твом держави їх гостро розкритикували. Після внут­рішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965 р.), а особливо після введення військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької вес­ни») (влітку 1968 р.) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачи­ла у творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Але перша хвиля арештів у серпні—вересні 1965 р. за мість    того, щоб залякати шістдесятників, збудила цілу хвилю сміливих протестів. Підсудним кидали квіти, під судами натовпи скандували «Слава!». Збиралися підпи­си на захист заарештованих, виник термін «підписанці». Першою відкритою акцією протесту проти арештів шістдесятників був виступ Івана Дзюби 4.09.1965 р. на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова. Хто найактивніше захищав заарештованих, той сам зазнавав репресій, як-от: виключення з вузів, з аспірантури (В, Стус), звільнення з роботи (М. Коцю­бинська, Ю. Бадзьо, С. Кириченко), зняття із захисту дисертацій (Є. Пронюк), заборона друкуватися. 1967 р. В. Чорновіл уклав книжку матеріалів про заарештова­них шістдесятників «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», яка вивела український рух на світові обшири: світ дізнався про Україну, яка бореться, і став їй допомагати через повідомлення по радіо «Свобода», про тести демократичної громадськості Заходу, офіційні запити політиків, які були названі владою СРСР «втру­чанням у внутрішні справи».

Шістдесятники апелювали до внутрішнього законо­давства, покликалися на загалом демократичні кон­ституції СРСР І УРСР, дедалі частіше — на міжнародні правові документи, насамперед на Загальну Деклара­цію прав людини ООН. Так, за звернення громадян СРСР до Комітету ООН у Харкові було засуджено Г. Алтуняна, А. ЛевІна, В. Недобору, В. Пономарьо-ва. Склалася парадоксальна ситуація: шістдесятники захищали закон від влади, а влада новими й новими репресіями намагалася довести, що порушень прав людини в СРСР нема!

Фізично розгромивши шістдесятників, влада прагнула цілковито ліквідувати мовну, культурну та історичну національну ідентичність України, Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та жур­налів, через політичні чистки. Унаслідок цього вели­чезні маси української людності у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Стало очевидним: у комунізм вступити українцем не­можливо було в принципі. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого... Рух шістдесятників було розгромлено або загнано у «духовне підпілля» арештами 1965—1972 рр. У цьому процесі частина шістдесятників без особ­ливого опору перейшла на офіцпозиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома. Ще Інших, що не-при­пиняли опору національній дискримінації й русифіка­ції, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Свігличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченкотаін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм було цілковито заборонено брати участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

Отже, на початку 1970-х літературний рух шістдесят­ників цілковито зник, лише у творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) зберегли­ся прикмети літературного оновлення, ними започат­кованого.

Окрім того, рух шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — у по­силенні в Україні руху опору проти російського вели­кодержавного шовінізму й русифікації (кн, ї. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

Шістдесятники заслужили моральної підтримки де­мократичного світу. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. І вже через 5 років після арешту шістдесятників Українська Гельсінська Група,   поставили  українське  питання  у  контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу — і разом з ним, Заходом, подолали Імперію Зла, здобули свободу І незалежність.

Шістдесятники донині є активними громадськими і політичними діячами з високим моральним реноме, їхні твори є найвищими зразками прояву національ­ного духу другої половини XX ст. Рух шістдесятників засвідчив неперервність поривань українського народу до волі: вони в нових формах продовжили найшляхет-ніші традиції українського національно-визвольного і правозахисного руху. Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших явищ української літератури середини XX століття.

ІІ.    ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1        Дослідження сучасних адвокатів;

ПЕРШИЙ АДВОКАТ

До цього часу я майже нічого не знала про таку трагічну сто­рінку в історії України, як тоталь­не зросійщення і пов'язаний Із цим правозахисний рух. Я не мог­ла уявити собі, що в наш час, уже після розвінчання культу особи Сталіна, можуть траплятися такі жахливі по­рушення прав людини, знущання і вбивства, і це на рівні закону. А хіба ж можна проба­чити і забути те, що високоінтелігентні люди, гуманісти постійно зазнавали цькування?

А скільки жертв було в ті часи в Україні! Загинули Василь Стус і Валерій Марченко, Алла Горська і Гелій Снєгірьов та інші справжні патріоти України. Всі їхні зусилля були спрямовані на мирну боротьбу за права людини, проголошені вже Декларацією. Хіба ж це злочин?

Саме в той час радянський уряд і КДБ, намагаючись очорнити їх в очах суспільства, фабрикували найнеймовірніші звинувачення: опір міліції, зґвалтування — і все це для того, щоб не було сумнівів у репутації «правової держави».

Велика заслуга правозахисників у тому, що вони навіть у таких неймовірно жорстоких умовах змогли вистояти, витримати весь цей жах і не зректися своїх ідей. Я гадаю, що ми повинні пишатися своїми співвітчизниками і ніколи не забувати про них. Прикро, що доля цих героїв дуже важка. Це і Святослав Караванський, доля якого вражає, і Ніна Строката, дружина Караванського, яка, не витримавши знущань над своїм чоловіком, попросила розстріляти його. У це важко по­вірити, але все це було.

Слово «Дисидент» у перекладі з латини оз­начає «незгодний». Це людина, незгодна з існуючим станом речей, яка бореться за поліпшення в будь-якій галузі життя і відвер­то висловлює свої думки І переконання.

 ДРУГИЙ АДВОКАТ

Саме завдяки діяльності українських пра­возахисників відбувалося пробудження нації, що привело врешті-решт до здобуття неза­лежності, омріяної у віках. І ми сьогодні схи­ляємо голови перед цими людьми, які стали на герць, не думаючи ні про себе, ні про свої мо­лоді літа, ні про швидко­плинність життя, а дбаю­чи лише про майбутнє Ук­раїни, про святе — права людини, і за це були по­карані. Я вже багато дума­ла про це і нарешті дійшла висновку, що так порушу­вати права людини, як їх порушували в колишньому СРСР, можуть лише тира­ни. Хто йде зі зброєю про­ти літератури і преси, про­ти висловлення власної думки? Тиран. Українсь­кий правозахисний рух був не лише боротьбою ук­раїнців проти зросійщення, а й прикладом відстоювання своїх людських прав для інших народів.

На сході ідея незалежності, захисту Украї­ни виявилась у патріотичному просвітянстві. Започаткували її «шістдесятники»: В.Симоненко, І.Драч, І.Дзюба, І.Калинець, М.Руден-ко, М.Вінграновський, М.Коцюбинська, Л.Костенко.

1958 р. група юристів створила на Львівщині організацію під назвою «Українсь­ка робітничо-селянська спілка» (УРСС). У програмі УРСС чітко підкреслювалося, що спілка обстоює ідею боротьби за са­мостійність України і визнає мирні способи досягнення цієї мети. Організація мала пе­ретворитися на партію, але 1961 р. була роз­громлена.

Опанас Заливаха та Алла Горська — авто­ри вітражу в Київському університеті. Вітраж був знищений одразу після завершення робіт. О.Заливаха був засуджений у березні 1966 р. на п'ять років суворого режиму, а Алла Горська трагічно загинула за загадкових об­ставин.

Художницю було знайдено вбитою в підвалі дачі її свекра, який начебто вбив її, а сам поклав голову під колеса електрички. По хорон А.Горської 7 грудня Ї970 р. перетво­рився на акцію протесту. У виступах було на­звано справжню причину її вбивства органа­ми КДБ. Василь Стус прочитав вірш «Пам'яті А. Горської»:

Учорній стужі сонце України,

А ти шукай червону кров калини,

На горних водах тінь ЇЇ шукай...

Над могилою виступив самодіяльний хор «Гомін» (160 чол.) під керівництвом Ященка. У результаті хор припинив існування, Стуса було заарештовано.

ТРЕТІЙ АДВОКАТ

Владні структури ду­мали залякати інтелі­генцію, а отримали зворотню реакцію. Із зая­вами і клопотаннями звернулися до органів влади діячі культури М.Стельмах, С.Параджанов, А.Малишко, Г. і П.Майбороди, Л.Костенко та І.Драч, авіаконструктор О.Антонов.

24 вересня 1965 р. І.Дзюба, В.Чорновіл і В.Стус виступили в кіно­театрі «Україна» після де­монстрації фільму «Тіні забутих предків» і гостро засудили проведені реп­ресії. Після цієї акції Стуса виключили з ас­пірантури, у Чорновола почалися проблеми на роботі, а Дзюба написав лист-протест і на­діслав свій твір «Інтернаціоналізм чи русифіка-ція?»тодішнім партійним і державним ліде­рам П.Шелесту і В.Щербицькому.

Переслідуваний, критикований, засудже­ний І.Дзюба не мав більше духовних сил, щоб боротися, і 26 грудня 1969 р. склав свою пер­шу покаяну заяву на зборах правління Спілки письменників УРСР, а потім на сторінках «Літературної України» написав, що не прий­має найменування «націоналіст», хоч п'ять років перед тим навіть посилався на Леніна, який позитивно ставився до націоналізму по­неволених націй.

ЧЕТВЕРТИЙ АДВОКАТ

 1 січня 1970 року вийшов перший номер «Українського вісника» — самвидавського журналу. Це було позацензурне видання. «Вісник» містив інформацію про порушення свободи слова, про судові та позасудові ре­пресії, про порушення національної суверен­ності, про спроби дезінформувати гро­мадськість, про становище політв'язнів у тюрмах і таборах. Редактором «Вісника» був В.Чорновіл. З 1972—1973 років почався період активі­зації політичних репресій в СРСР. Події, що відбувалися в ті роки, дістали назву «гене­рального погрому». Причин цього кілька: 50-та річниця утворення СРСР і намагання забезпечити «інтернаціональну єдність» на­родів імперії, і те, що масштаби поширення інакодумства стали загрозливими для систе­ми, а діяльність дисидентів псувала імідж дер­жави.

Репресивні акції нагадували поганий «шпигунський детектив» і свідчили про нос­тальгію керівництва КДБ за 1937 роком. Шу­кали шпигуна-ди-версанта українсько­го походження. Знайшли. У Чопі було заарештовано туриста з Бельгії Я.Добоша. У нього виявили «Словник рим української мови» С.Каравансь-кого. Через тиждень у «Літературній Ук­раїні» з'явилася лай­лива стаття про Ка-раванського (який у цей час перебував у в'язниці). Потім підтасували факти про збирання Добо-шем шпигунської інформації. Фабрикування справи Добоша тяглося півроку. Було ліквідовано редагова­ний Чорноволом «Український вісник».

У той період було допитано сотні людей, більше ста посаджено до в'язниці. Серед них Юрій Шухевич (14-річний син Р.Шухевича, засаджений на 25 років), Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл та інші...

У «великій зоні» — так називали Радянсь­кий Союз політв'язні — тривав інтелектуаль­ний опір. Ті інакодумці, що донедавна праг­нули до вдосконалення режиму, після «ве­ликого погрому» стали відвертими против­никами його.

П'ЯТИЙ АДВОКАТ

У серпні 1975 р. радянські газети опублі­кували повний текст Заключного Акту Гель­сінської наради з питань безпеки та співро­бітництва в Європі. У травні 1976 р. академік Андрій Сахаров скликав неофіційну прес-конференцію західних журналістів, на якій було проголошено створення Групи сприян­ня виконанню Гельсінських угод в СРСР. Ус­тановчий документ підписали 11 відомих ро­сійських дисидентів: Алексєєва, Боннер, Гінзбург, Григоренко, Орлов та ін. Своєю го­ловною метою вони вважали нагляд за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Гельсінської наради. Москвичі звер­нулися до громадськості інших республік із закликом створювати подібні групи. Перши­ми відгукнулись українські дисиденти. Ук­раїнська громадська група сприяння вико­нанню Гельсінських угод була утворена 9 ли­стопада 1976 р. Створили групу і підписали перший документ Олесь Бердник, Петро Гри-горенко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Микола Руденко, Олекса Ти­хий... Група сповідувала ідею захисту прав людини та українських національних прав, група не ставила питання про вихід України зі складу СРСР. Засуджувався ге­ноцид (у перекладі з грецької «очищення роду») — один із най­тяжчих злочинів проти людства, що полягає у винищенні певних груп населення за національни­ми, етнічними, расовими або ре­лігійними мотивами.

Шалені цькування групи, тру­си і арешти змусили основну ува­гу зосередити на захисті прав ок­ремих громадян. 70% документів, складених групою у той час, сто­сувалися захисту прав людини і тільки 30% — захисту національ­них прав. До групи входив 41 чо­ловік, було засуджено 39, із них померли у в'язниці четверо — О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марчен-ко, В.Стус. Очолював групу Ми­кола Руденко — відомий український поет і прозаїк, автор десятків книг. Під час Другої світової війни він був політруком роти в ле­нінградській облозі. Тяжкопоранений, інвалід війни. За свої філософські та економічні праці був виключений із КПРС і Спілки письменників УРСР. Працював сторожем. Був заарештований і засуджений 1977 р. на сім років ув'язнення в таборах суворого ре­жиму та п'ять років заслання.

В Україні політичних таборів не існувало. Але «Архіпелаг ГУЛАГ» став місцем пропис­ки тисяч українців — політв'язнів 60—80-х років, греко-католиків, вояків УПА... Існу­ють різні дані щодо кількості в'язнів у ра­дянських концтаборах і частки українців се­ред них. За оцінками міжнародної громадсь­кої організації «Атпекіу ІтегпаНопаі» («Міжнародна Амністія»), в СРСР у 70-ті роки налічувалося 10 тисяч політв'язнів. Аме­риканський дослідник Я.Білоиеркович ствер­джує, що українці становили 45—50%.

2.2      Стильові течії, жанрова система, тематика творів.

Для поезії шістдесятників характерним було оновлен­ня заштампованої соцреалістичною догматикою поети­ки, інтелектуалізм, замилування в ускладненій мета­форі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реаліс­тичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сати­ричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікав­лення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесят­ників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обши-ри: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історич­на пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднознач­ним як за творчими постатями, так і за стильови­ми течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багат­ство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки соціалістичного реалізму, загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абс­тракціонізмі», відірваності від життя тощо.

2.3      Діяльність шістдесятників у дисидентському русі

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році: "…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.…Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.  Як третю ознаку я б виділів неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.  У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна." Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Отже, шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові.  Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

2.4      Словник до теми.

Дисидептство (незгодний) — актив­не Інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська самоофіра приречених на страту, свідо­мих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...).

Внутрішня еміграція — самоізоляція (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...).

Конформізм (від лат. соп/огтіз — подібний, відпові­дальний) — намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя и кар еру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного вижи­вання.

Манкурт — людина, що відмовилась від національних звичаїв і традицій, втратила моральні цінності.

Соцреалізм — метод у радянській літературі, метою якого було фальшувати діяльність в інтересах комуніс­тичної партії. Утверджувався компартією в літературах усіх народів радянської країни з метою їх швидкої дена­ціоналізації та дегуманізації.

Шістдесятництво — суспільно-культурницький рух опору творчого молодого покоління 60-х років XX ст, сформоване в період тимчасового «потепління» за часів правління Хрущова.

Історіософія — закони і принципи розвитку історичних подій.

Нігілізм — заперечення усталених суспільством, норм, принципів, законів.

Альтернатива — необхідність вибору між двома, або кількома можливостями, що виключають одна одну.

Офіціоз — неофіційні думки, що формально не по­в'язані з офіційною владою, але виражають підтримку її політики.

Заангажованість — одностороннє висвітлення фактів, подій, думок.

Висновки

Помітні з початку 60-х років ознаки збагачення, з одного боку, життєвої правди в літературі і, з другого, збагачення літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість мови, щирість вислову, тобто розгортання обох її крил – правди і краси – проявлялися в різних митців і в різних жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.

Сам час з його багатьма перемінами, зокрема в соціаль­но-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної системи, накладав свій безумовний відбиток на суспільний настрій, а відтак і на художню свідомість, на літературу, всі її роди й жанри.

Спочатку творчість поетів-шістдесятників розглядали не­одмінно в контексті таких понять, як «метафоричність», «космізм», «асоціативність», а то й «ускладненість», «незро­зумілість», «відрив від традицій» тощо. Хвилі похвали й підтримки, огуди та критики змінювали одна одну, та неза­баром виявилося, що і космізм, і асоціативна «переускладненість» – далеко не головне і не всіх поетів стосується, що головні поетичні заповіді шістдесятників – виступ проти – інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-кон'юнктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і змогу утверджувати її, усвідомлення діалектичної суперечливості життя, індивідуальної цінності кожної люди­ни й невичерпних багатств народної душі. А ще – неприй­няття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.

Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого поко­ління, вона зривала з себе луску фальші, голої декларатив­ності, тієї безсловесності, яка підмінювала думку й почуття готовою формулою, згори накинутим гаслом, виходити за рамки якого було крамолою. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, неспра­ведливістю, приниженням національної і людської гідності. Вона заступила публіцистику, а почасти й соціальні науки, які не могли ще замахнутися на догмати казарменого то­талітаризму, що іменувався соціалізмом.

Новаторські пошуки поезії 60-х років спиралися на міцні традиції прогресивної вітчизняної і світової культури. Не­обхідність такої опори добре розуміли представники всіх по­колінь, намагаючись влити в давні образи, мотиви живу кров і пристрасті наших днів, вивести конкретний факт на простори історії. Особливо виразно виявилося це в творах, де переважає не голосна декларація, а образ звичайної лю­дини, її житейські клопоти в «густому» історичному кон­тексті епохи. Так, використавши відомий життєвий факт-лихоліття фашистської окупації змушувало селян користу­ватися, наче в кам'яному віці, примітивними ручними жор­нами (в роки війни була поширена пісня «На Вкраїні біда чорна, в кожній хаті мелють жорна»),– Василь Симоненко написав вірш «Жорна» (1961), в якому підніс цей факт до філософського узагальнення, виносячи присуд тим, хто при­рікав народ на злидні й голод. Досягнення Науки в СРСР, політ у космос Ю. Гагаріна постають у вірші В.Симоненка як результат величезного напруження сил народу. Ця ідея, що «прочитується» і в «Жорнах» проголошена й в поемі Івана Драча «Ніж у сонці»:

Ракету ми зробили з хліба й сліз,

Із гордості і доброти людської.

Розвиток поезії 60-х років супроводжувався деяким послабленням догматичних стереотипів у підході до літератури. Зокрема, точилися гострі й цікаві дискусії про молоду поезію, підносився голос на захист співіснування різних сти­льових течій, поступово реабілітувалася художня умовність. Щоправда, непорушними лишалися канони «партійності», «соціалістичного реалізму» тощо. Багато шкоди завдала розвитку літератури, зокрема поезії, боротьба про абстракціонізму та формалізму.

Критика з цього пошуку спробувала вивести певний нереальний закон. Розглядаючи характерні ознаки поетичного процесу 60-х років, С.Крижанівський писав: «В міру наростання науково-технічної революції поезія відбивала з художніх образах процеси розвитку фізики, успіхи наше і космогонії та космонавтики... У зв'язку з цим розширилась сфера поетичного, оскільки процес розвитку естетичного освоєння дійсності є до певної міри процесом «поетизації непоетичного»... Це була ціла революція в поетичному мистецтві революція «тиха», але досить кардинальна. Зроблено різкий ривок від смислового до метафоричного вірша, до розкова­ності ритму і метра, до рішучого переважання асоціативного мислення, вільного вірша над канонічними формами». До цих слушних характеристик слід лише додати, що «тиха» ре­волюція була зовсім не кардинальною, динамізм суспільного життя, який поширився в усіх сферах і ланках, в літературі збудив і активізував ті грані творчості, які раніше були при­глушені, схилив баланс у єдиній системі «традиції – новатор­ство» у бік новаторства.

Список використаної літератури

1. Брюховецький В. Ліна Костенко: - К., 1990.
2. Галицька Р. Образ міста у творчості поетів-шістдесятників. – Дзвін. - № 10. – 2003. – с. 150 – 151.
3. Доній О. Смерть шістдесятництва // Свобода, - 16 лютого 2002. – с. 13 – 18.
4. Драч І.Ф. Храм Сонця: Поезія. – К.: Рад. письменник, 1988. – 125с.
5. Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва. – Слово і час. - № 12. – 2001. – с. 26 – 42.
6. Ільницький М.М. Іван Драч: Нарис творчості. – К.: Рад. письменник, 1986. – 221 с.
7. Ільницький М. Дмитро Павличко. – К., 1985.
8. Історія укр. літ. ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2: Друга половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 456 с.
9. Клочек Г.Д. Поетика Бориса Олійника: літ.-критич. нарис. – К.: Рад. письменник, 1989. – 332 с.
10. Корогодський Р. Шістдесятники поза пафосом // Українська мова та література. – № 16. – 2003. – с. 1 – 32.
11. Корогодський Р. Шістдесятники поза пафосом // Українська мова та література. – № 39 – 40. – 2003. – с. 1 – 64.
12. Крижанівський С. На магістралі віку // Вітчизна. – № 8. – 1967. – с. 130 – 132.
13. Лебединцева Н. Агресія як символ спротиву. – Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – № 3. – 2002. – с. 96 – 100.
14. Ліна Костенко: Навчальний посібник – Хрестоматія / Ідея, упорядкування, інтерпретація творів Григорія Клоченка. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.
15. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997. – 752 с.
16. Медвідь В. Шістдесятництво: літ. і реальність // Укр.. проблеми. – № 1. – 1997. – с. 108 – 113.
17. Поезія. Ліна Костенко. Олександр Олесь. Василь Симоненко. Василь Стус. / За ред. А.Я. Бельдій. – Київ, 1998. – 123 с.
18. Сверстюк Є. Українська література і християнська традиція / На святі надій: есеї, літературно-критичні статті. – Київ. – 2002. – с. 64 

Д